Ера ядерної анархії: арсенали США та РФ без контролю

5 лютого 2026 року позначився як переломний момент у глобальній системі безпеки: останні формальні механізми контролю між двома найбільшими ядерними державами були виведені з ладу. Відтоді світ живе в новій реальності, яку вже охрестили ера ядерної анархії. Ця стаття аналізує, що це означає для міжнародної стабільності, які реальні загрози виникають і які практичні кроки можуть зменшити ризики для країн і цивільного населення.

Зняття систем верифікації та моніторингу створило багато невизначеностей. По-перше, знизилася оперативна прозорість щодо розміщення і модернізації ядерних арсеналів. Інформація про рухи міжконтинентальних балістичних ракет, модернізацію боєголовок і стан систем доставки стала фрагментарною або зовсім закритою. По-друге, зникла звична міжнародна структура стримувань, де дві сторони могли покладатися на встановлені правила і процедури для запобігання помилковим інтерпретаціям дій супротивника.

У практичному вимірі це означає підвищену вразливість до випадкових ескалацій і технологічних інцидентів. Командні ланці, які залежать від складного програмного забезпечення і захищених каналів зв’язку, стали більш чутливими до збоїв і кібератак. Без спільних протоколів реагування навіть технічна помилка може отримати політичну інтерпретацію, що прискорить кризи.

Економічні наслідки не менш серйозні: країни будуть змушені переорієнтувати великі бюджети на оборонну модернізацію, відсунувши соціальні програми й інфраструктуру. Це створює додаткове навантаження на вже нестабільні економіки і підсилює напруження всередині держав.

По-перше, спостерігається посилення ескалаційної невизначеності. Політичні еліти, які відчувають брак інституційних гарантій, частіше обирають жорсткіші позиції задля демонстрації готовності відповісти на гіпотетичні загрози. По-друге, зростає ризик поширення невизначеності на регіональних гравців: якщо великі держави відмовляються від контролю, менші країни отримують стимул нарощувати власні арсенали або шукати зовнішніх гарантій безпеки.

Третій фактор — підрив довіри до міжнародних інституцій. Організації, що раніше спиралися на взаємодію між провідними державами, втрачають ефективність у кризовому менеджменті. Це відкриває простір для нових багатосторонніх ініціатив, але їхня реалізація вимагатиме часу й політичної волі.

Четвертий аспект — громадянський вимір: зростає роль медіа й суспільних інституцій у формуванні інформаційного поля про ризики. Недостатня або спотворена інформація підживлює паніку й помилкові кроки як з боку урядів, так і з боку населення. Тому прозорість, наскільки вона можлива, стає критичною для зниження ризику надмірної реакції на кризи.

Повне відновлення старих угод може бути нереалістичним у короткому терміні, але є низка практичних заходів, здатних пом'якшити загрозу. По-перше, необхідно зберегти навіть мінімальні дипломатичні канали для обміну інформацією і координації у кризах. Навіть обмежене спілкування запобігає багатьом непорозумінням.

По-друге, розширення участі третьої сторони — нейтральних посередників, регіональних організацій і міжнародних експертів — може допомогти відновити елементи верифікації та кризового менеджменту. Такі тимчасові механізми не замінять повноцінні договори, але знижують ризики у критичні періоди.

По-третє, інвестиції в кібербезпеку і стандарти технічної стійкості систем командування й контролю — найпростіший спосіб зменшити можливість випадкових запусків та фальшивих тривог. Це охоплює аудит програмного забезпечення, незалежні перевірки й спільні тренування для реагування на технічні збої.

По-четверте, важливо посилювати підготовку цивільного суспільства: від систем швидкої медичної реакції до планів евакуації та довгострокового відновлення після інцидентів. Такі заходи знижують людські і економічні втрати у разі найгіршого сценарію.

Нарешті, контроль за експортом критичних технологій і прозорість у питанні модернізації доктрин допоможуть обмежити гонку озброєнь і зменшити несподівані технологічні прогалини, які можуть бути використані в агресивних цілях.

Втрата формальних механізмів між США та РФ відкриває епоху, де ризики зростають через інформаційну та технічну нестабільність. Однак це не вирок: поєднання дипломатичних ініціатив, технічних стандартів і суспільної готовності може пом’якшити найгірші сценарії. Світ має нагальну потребу в нових, гнучких механізмах контролю і співпраці — і діяти треба вже сьогодні, поки наслідки відсутності контролю не перетворилися на незворотні події.