Хто здає Україну: чому не поспішає до Ради миру

Останні публічні дискусії навколо ідей щодо нового мирного формату знову піднімають питання, хто й чому відсуває на другий план безпеку нашої держави. У центрі уваги — ініціатива, що асоціюється з іменем колишнього американського лідера та отримала робочу назву Рада миру. Проте реакція багатьох столиць була стриманою, іноді — відверто холодною, і це змушує шукати відповіді на питання: чи це результат стратегічної обережності, чи навмисної політичної гри, яка може підірвати позиції України?

Є кілька причин, чому Європа реагує на такі ініціативи з пересторогою. По-перше, є прагнення зберегти єдність позицій у межах ЄС і NATO, а непогоджені формати можуть порушити довготривалу координацію. По-друге, ініціативи, які виходять із приватних політичних ініціатив, часто викликають сумніви у легітимності й ефективності. Для багатьох урядів важливіша прозорість процедур і гарантії, аніж швидке вирішення політичного питання.

Політична ціна участі у неперевіреному процесі також велика: участь може бути витлумачена як підтримка тих компромісів, які суперечать принципам відновлення територіальної цілісності та захисту національного суверенітету. Тому країни, що вболівають за стабільність у регіоні, обирають стриманість, прагнучи уникати ризику легітимізації невигідних для постраждалих сторін умов.

Мовчання міжнародної спільноти створює інформаційний вакуум, який охоче заповнюють актори з власними інтересами. Агресори й прихильники швидких, однак односторонніх угод можуть використовувати цей вакуум для просування наративів про «реалістичний» або «приземлений» підхід до миру. У такому контексті ігнором інституцій можуть скористатися політичні сили, що мають на меті дискредитувати солідарність партнерів і посіяти сумніви всередині суспільства.

Водночас є й інші вигоди для тих, хто стоїть за просуванням сумнівних форматів: вони отримують медіапростір, можливість нав'язати рамки дискусії й змусити опонентів реагувати на їхні умови. Із цим пов'язане і використання персоналій як інструменту впливу: згадування імен видних політичних фігур, зокрема колишніх лідерів, підвищує увагу, але не завжди гарантує ефективність і справедливість запропонованих рішень.

Для того, щоб не допустити втрат у вигляді політичних поступок, Україна має діяти комплексно. По-перше, посилювати власну дипломатичну присутність у ключових столицях та на міжнародних майданчиках: це означає не лише виступи, а й інтенсивну роботу з аргументацією, підготовкою правових і безпекових гарантій, а також практичними пропозиціями, які не підривають безпеку і територіальну цілісність.

По-друге, потрібно активніше комунікувати з громадською думкою — як внутрішньою, так і зовнішньою. Чіткі меседжі про те, що мир без гарантій є лише ілюзією, допоможуть нейтралізувати маніпуляції й зменшити вплив пропаганди. Використання експертних аналітичних платформ, міжнародних NGO і медіапартнерств дає змогу формувати виважену картину ризиків і переваг.

По-третє, економічна і оборонна стійкість — ключ до витримки. Інвестиції у модернізацію оборонних спроможностей, реформи, які підвищують прозорість і ефективність державних інститутів, та грамотне використання міжнародної допомоги створюють умови, за яких країна не стає вразливою до тиску пропозицій «швидкого миру». Партнерства з ключовими державами мають бути трансформовані з декларативних у практичні — із чіткими механізмами контролю і гарантій.

Нарешті, важливо зберігати гнучкість тактики зі збереженням стратегічних червоних ліній. Це дозволить реагувати на зміни політичного ландшафту, не втрачаючи при цьому основних принципів захисту національних інтересів. Своєчасна аналітика, координація з союзниками і послідовне відстоювання суверенітету — ті інструменти, які забезпечать Україні стійкість у складних міжнародних перемовинах.

Підсумовуючи, слід пам'ятати, що відсутність миттєвої підтримки нових форматів світу не означає поразки. Це радше заклик до посилення власної позиції, ясності у комунікації і розбудови реальних гарантій безпеки. Лише тоді будь-які нові ініціативи матимуть шанс стати справжнім механізмом для відновлення справедливого і тривалого миру.