ISW: сигнал кремля — нові області і мирна угода

Аналітичні центри фіксують зміни в риториці кремля, що можуть свідчити про підготовку нового етапу претензій на українські території. Такий інформаційно‑політичний фон одночасно служить внутрішній мобілізації та зовнішньому тиску, створюючи передумови для вимог у майбутніх переговорах. У цій статті розглянемо, який саме сигнал посилає Москва, які сценарії розвитку подій вважають найбільш вірогідними і як на це реагує міжнародна спільнота.

За спостереженнями багатьох експертів, серед яких і аналітики ISW, риторика про «історичної справедливості» дедалі частіше використовується як аргумент для легітимації територіальних претензій. Це не просто наратив — це елемент стратегії, що має кілька ключових функцій: підготувати громадську думку до прийняття нових кордонів, виправдати подальші кроки на міжнародній арені та створити правову рамку для спроб анексій. У такому контексті згадки про «справедливість» стають не мотиваційним лозунгом, а практичним інструментом впливу на хід переговорів.

По суті, сигнал полягає в одночасному поєднанні двох повідомлень: нібито готовність до переговорів та неприйнятність компромісів, що не враховують «історичні права». Така подвійна комунікація дозволяє Кремлю демонструвати відкритість до діалогу, зберігаючи при цьому поле для маневру. По-перше, це інструмент внутрішньої легітимації: суспільству пояснюють, чому певні територіальні кроки є «відновленням справедливості». По‑друге, це тиск на міжнародних партнерів — вимога визнати факти, створені на землі, під виглядом історичної ревізії.

Риторика також змінює очікування сторін: якщо мирна угода має начебто «закріпити історичну справедливість», то переговорний процес із самого початку зазнає асиметрії. В результаті сторони, що відстоюють суверенітет України, виявляються у ролі тих, хто має спростовувати історичні аргументи і одночасно відстоювати сучасне міжнародне право.

Експерти виокремлюють кілька базових сценаріїв. Перший — компромісний: обмежена угода, яка враховує інтереси України і не змінює міжнародно визнаних кордонів. Це малоймовірно за нинішньої риторики, але не виключено при сильному міжнародному тиску. Другий сценарій передбачає використання переговорів для формалізації вже створених змін на місцях — дипломатичне визнання «фактів на землі» під соусом історичної логіки. Третій — ескалація: активізація військових дій на нових напрямках із метою швидкого створення контролю над територіями, які пізніше будуть пред'явлені як предмет «угоди».

У відповідь на такі ризики Україна та її союзники посилюють політичну солідарність, економічні санкції та військову підтримку. Захід наголошує на неприпустимості визнання змін кордонів, отриманих силою. Окрему роль відіграють правові інструменти: міжнародні трибунали, розслідування порушень міжнародного права та притягання до відповідальності осіб, які готують або здійснюють примусові зміни.

Крім безпекової й юридичної відповіді, важливим елементом має стати інформаційна робота: розвінчання маніпуляцій із «історією», підвищення медіаграмотності та донесення до населення альтернативних, перевірених фактів про події на фронті та їхній політичний контекст. Така комплексна стратегія — поєднання оборони, дипломатії й комунікації — зменшує простір для імплементації ревізіоністських сценаріїв.

Ключове питання залишається політичним: чи зможе міжнародна спільнота координовано відповісти на спроби використати історичні наративи як прикриття для територіальних домагань. Від стійкості такої координації залежатиме, чи перетворяться гучні геополітичні меседжі на реальні зміни на карті, чи залишаться інструментом інформаційного тиску без довготривалих практичних наслідків.

Насамкінець, важливо пам’ятати: стратегічна цінність боротьби з такими сигналами не лише в стримуванні військової агресії, а й у захисті принципів міжнародного права та збереженні міжнародного порядку, у якому питання кордонів вирішуються дипломатично, а не силовими методами.