Чому тристоронні переговори в Женеві не є переговорами про мир

На перший погляд здається, що переговори у міжнародному форматі автоматично означають рух до завершення конфлікту. Проте реальна політика поза офіційними примірниками заяв часто інша: робочі зустрічі можуть слугувати для узгодження логістики або політичних позицій, але не завжди перетворюються на кроки до миру. Саме тому важливо детально розібратися, чому чому тристоронні переговори в Женеві не є переговорами про мир і які фактори визначають їхню ефективність.

Чому тристоронні переговори в Женеві не є переговорами про мир

По-перше, формат сам по собі нічого не гарантує. Наявність офіційних делегацій у Женеві більше демонструє готовність до діалогу на дипломатичному рівні, але не вказує на готовність до компромісів на полі бою. Ключове питання полягає в тому, чи є у переговорів у наявності реальні механізми для припинення вогню та контролю за його дотриманням. Без цього всі домовленості ризикують залишитися деклараціями, а не практичними рішеннями.

По-друге, склад учасників має критичне значення. Часто переговори збирають лише кілька сторін — зовнішніх посередників або технічні команди — які не володіють повноваженнями приймати рішення, що впливають на перебіг бойових дій. Така ситуація перетворює саміт на майданчик для обміну позиціями та медіаповідомлень, замість того щоб запускати справжній мирний процес.

По-третє, порядок денний у тристоронньому форматі буває штучно вужчим. Часто в центрі — питання гуманітарної логістики або локальної безпеки, тоді як фундаментальні теми — статус територій, юридична відповідальність та політичні гарантії — відкладаються на пізніший етап. В результаті зустрічі виконують репутаційну функцію, але не дають відповіді на корінні причини конфлікту.

Відсутність ключових умов для переходу до миру

Найяскравіший індикатор недорозвиненості переговорного процесу — відсутність узгодженого припинення вогню. Коли обстріли тривають, навіть базові заходи — обмін полоненими або відкриття гуманітарних коридорів — стають неможливими або надзвичайно ризиковими. Погоджене перемир'я має бути не лише оголошене, а і підкріплене механізмами верифікації з участю нейтральних спостерігачів.

Додатково потрібні гарантії виконання домовленостей: чіткі зобов'язання сторін, терміни та санкції за порушення. Без зовнішнього нагляду і системи моніторингу навіть добре продумані плани залишаються на папері. Крім того, локальні громади та постраждалі регіони мають бути залучені до процесу: їхня відсутність підриває легітимність рішень і ускладнює подальшу реалізацію.

Що потрібно для справжнього мирного процесу

Щоб переговори могли претендувати на статус переговорів про мир, необхідно забезпечити декілька непохитних умов. По-перше — стабільне та контрольоване припинення вогню, підтверджене незалежними спостерігачами. По-друге — розширення формату: крім державних і військових представників, мають бути присутні місцеві лідери, правозахисники та представники міжнародних організацій, що підвищує прозорість і довіру.

По-третє — реалістичні дорожні карти з конкретними кроками, термінами та відповідальністю за виконання. Це включає питання безпеки, гуманітарної допомоги, розмінування та юридичного врегулювання спірних питань. Лише поєднання політичної волі, зовнішнього контролю та інклюзивності дає шанс перетворити дипломатичні зустрічі у сталий мирний процес.

У підсумку: сам факт проведення тристоронніх переговорів в Женеві важливий для підтримки комунікації, але не є автоматичною ознакою руху до миру. Медійна увага має супроводжуватися вимогами до учасників: конкретні кроки, механізми контролю і готовність до політичних ризиків — ось що відрізняє реальні переговори про мир від дипломатичних декларацій.