Діти вчать російську та співають гімн РФ: освітній експерт пояснив, як "підпільні школи" в Україні отримали законне право на існування

Останні повідомлення про те, що окремі діти на позашкільних заняттях вивчають російська та навіть виконують гімн РФ, спричинили широкий суспільний резонанс і запитання щодо юридичної підоснови таких заходів. Щоб зрозуміти, як подібні ініціативи можуть діяти в правовому полі, необхідно розглянути реальні механізми реєстрації, форми роботи та прогалини у контролі, на які вказують практики й освітній експерти.

Діти вчать російську та співають гімн РФ: освітній експерт пояснив, як "підпільні школи" в Україні отримали законне право на існування

Термін «підпільні школи» часто вживають у публічних дискусіях для позначення нерегламентованих освітніх ініціатив, але з юридичної точки зору ситуація складніша. Багато таких закладів реєструються не як школи в класичному розумінні, а як приватні гуртки, мовні центри, культурні об'єднання або комерційні курси. Завдяки цьому вони отримують законне право проводити заняття: формально діяльність відповідає вимогам для позашкільних послуг, а матеріали можуть подаватися як «вивчення мови та культури» для іноземних громадян чи для бізнесу.

Додатково ситуацію ускладнює перехід частини навчального процесу в онлайн: дистанційні платформи дозволяють проводити регулярні заняття без прямого контролю місцевих інспекцій. У таких умовах визначити стандарти освітнього контенту та простежити його відповідність державним програмам стає складніше. Організатори курсу часто оформлюють діяльність як приватну підприємницьку ініціативу, і тоді відповідальність за зміст лягає на них, а не на школу чи органи освіти.

Отже, юридична легітимність у цих випадках може бути формальною — діяльність не заборонена, проте викликає занепокоєння щодо змісту та впливу на ціннісні установки дітей. Саме це поєднання формальної реєстрації та відсутності прозорого контролю створює «сіру зону», якою користуються деякі ініціативи.

Чому директори не завжди знають, де їхні учні

Однією з ключових проблем є відсутність єдиного обліку позашкільної активності. Коли дитина відвідує додаткові курси в приватному центрі або у репетитора, ця інформація часто не фіксується у шкільних журналах чи в місцевих базах даних. До причин належать реєстрація таких ініціатив як окремих юридичних осіб, відсутність вимоги до постійного звітування про склад слухачів, а також інертність батьків, які вважають позашкільну освіту своєю приватною справою.

Крім того, використання мобільних форматів та онлайн-занять означає, що відвідуваність важко відстежити. Адміністрація школи може знати, скільки учнів зараховано до навчального закладу, але не має повної інформації про те, які додаткові програми вони відвідують у вільний від уроків час. Через це директори часто опиняються в ситуації, коли формально вони відповідають за контингент, а фактично — не мають інструментів для контролю позашкільного впливу.

Експерти також відзначають, що брак координації між школою, місцевою владою і батьківською спільнотою знижує ефективність превентивних заходів. У результаті з'являються ніби легальні, але потенційно ризикові платформи, які впливають на світоглядні установки дітей без належного нагляду.

Механізми контролю і можливі рішення

Щоб зменшити ризики, фахівці пропонують комплекс підходів. По-перше, переглянути вимоги до реєстрації закладів, які надають освітні послуги дітям: впровадити обов'язкову реєстрацію програм, стандартизовані звіти та регулярні перевірки змісту занять. По-друге, створити єдину електронну систему обліку відвідувань позашкільних заходів, яка б дозволила освітянським і виконавчим органам бачити реальні маршрути участі учнів у додаткових програмах.

Крім нормативних змін, важливими є просвітницькі ініціативи: інформаційні кампанії для батьків про права дітей у сфері освіти, критерії безпечних освітніх послуг і ознаки сумнівних програм. Підвищення ресурсної бази шкіл для організації якісних позашкільних форматів також зменшить попит на сумнівні альтернативи — коли місцеві заклади можуть запропонувати цікаві та сучасні проєкти, батьки краще орієнтуються у виборі.

Не менш важливий громадський контроль: журналісти, локальні активісти та самі освітяни повинні мати доступ до інформації про діяльність позашкільних центрів. Прозорість реєстраційних даних та швидка реакція контролюючих органів на сигнали про порушення допоможуть запобігти випадкам, коли діти опиняються під впливом програм, що суперечать державним цінностям.

Зрештою, баланс між свободою освітніх ініціатив і забезпеченням національної безпеки потребує чітких правил і співпраці всіх сторін. Легалізація форм навчання можлива і корисна, але лише за умов прозорого обліку, відповідальності організаторів та належного нагляду з боку держави і громади. Інакше ризики для формування ціннісного простору в суспільстві залишатимуться високими.