Хто винен – батьки чи вчителі? Руслан Циганков спровокував нову дискусію в мережі заявою про російськомовних школярів

Останні дні в інтернеті активізувалася дискусія навколо ролі родини та школи у формуванні мовної та громадянської ідентичності дітей після емоційного допису відомого педагога. Ім'я автора звернення — Руслан Циганков — стало своєрідним каталізатором розмови про те, хто має більше відповідальності за мовне середовище в класі: батьки чи вчителі. Публікація торкнулася теми російськомовних школярів, як наслідок — суспільна реакція розділилася між критикою, підтримкою та закликами до конструктивного діалогу.

Причини загострення дискусії

Ключовим фактором ескалації стала сама форма звернення та вибір акцентів: наголос на проблемах з українською мовою в окремих закладах освіти відразу набув політичного забарвлення. Додався й контекст історичних мовних трансформацій, регіональних відмінностей та морально-етичних дилем: питання мови в Україні давно перестало бути лише освітньою темою і перетворилося на маркер ідентичності. У цьому полі емоційні меседжі сприймаються як заклики або звинувачення — і це підсилює реакцію як у соціальних мережах, так і в медіа.

Не менш важливо, що багато батьків відчувають тиск із двох боків: з одного — очікування суспільства щодо знання і вживання державної мови, з іншого — прагнення зберегти домашню культурну традицію. Школи ж, за відсутності адекватної підтримки та методичних ресурсів, опиняються в ситуації, коли на них покладають надто великий тягар вирівнювання мовної підготовки. Через це питання швидко виходить за межі одного класу і стає предметом загальнонаціональної дискусії.

Позиції сторін і їхні аргументи

Ті, хто схильний покладати відповідальність насамперед на батьків, наголошують: мовні звички формуються вдома з раннього віку. Якщо в сім'ї переважає російська мова або батьки не створюють мовного середовища для практики української, дитині важче буде адаптуватися до шкільних вимог. Сторонники цього підходу наполягають, що без активної участі родини освітній процес втрачає значну частину ефективності, а питання громадянської ідентичності часто починається саме в сімейному колі.

Натомість прихильники думки про ключову роль школи вказують на професіоналізм та обов'язки вчителів. За їхньою логікою, освітній заклад має створювати інклюзивне середовище, яке враховує мовну різноманітність і застосовує сучасні методики для роботи з двомовними класами. Вони звертають увагу на недофінансування, брак спеціалізованих курсів для педагогів та відсутність скоординованої державної політики з підтримки мовної інтеграції. У такому разі критика окремих педагогів є спрощенням, оскільки система освіти потребує структурних змін і ресурсів.

Є й третя позиція, що наголошує на значенні суспільного контексту: мовні питання часто використовують політики та медіа для політичного маркетингу або емоційної мобілізації аудиторії. Звідси — загострення і радикалізація публічної розмови, коли навіть професійні рекомендації перетворюються на привід для сутичок і звинувачень.

Практичні кроки для зменшення напруги і побудови співпраці

Перехід від пошуку винних до спільних рішень можливий за допомогою кількох практичних заходів. По-перше, потрібно налагодити відкриту комунікацію між батьками і вчителями: регулярні зустрічі, спільні проєкти, інформаційні сесії та платформи для зворотного зв'язку. Такий діалог дозволяє зменшити недовіру і виробити спільні підходи до навчання.

По-друге, інвестиції в професійний розвиток педагогічного складу мають стати пріоритетом. Курси з методик роботи з двомовними групами, тренінги з інклюзивної освіти та доступ до якісних навчальних матеріалів допоможуть вчителям краще реагувати на потреби різних учнів. Паралельно корисно створювати інформаційні ресурси для батьків — поради щодо домашньої практики мови, ігри та культурні ініціативи, що мотивують дітей використовувати українську мову у природних ситуаціях.

По-третє, громади та місцева влада можуть підтримати запуск позашкільних центрів, мовних клубів і культурних проєктів, які забезпечать безпечне середовище для практики мови без тиску чи дискримінації. Такі ініціативи знижують ризик соціальної ізоляції й одночасно зміцнюють відчуття спільності.

Нарешті, варто акцентувати на праві дитини на повагу та гідність. Інтеграція мовної політики повинна відбуватися з урахуванням психологічних особливостей учнів і без принижень. Якщо працювати системно — через діалог, підготовку педагогів і підтримку громад — конфлікт можна перетворити на можливість для покращення якості освіти і зміцнення суспільної згуртованості.

Зрештою, публічне звернення, яке викликало хвилю обговорень, лише підсилило нагальність теми. Замість пошуку одноосібного винуватця — чи то серед батьків, чи то серед вчителів — корисніше зосередитися на конкретних кроках, які зроблять школу і родину партнерами у вихованні мовної та громадянської ідентичності молодого покоління.