На кого чекає зовнішнє управління: на Україну чи на екс-Росію?

У публічному просторі останніх років питання про можливість зовнішнього управління набуло нового сенсу: війна, санкції, економічні виклики та міжнародна допомога змушують суспільства переглядати межі суверенітету. Хто реально може опинитися під таким контролем — сучасна Україна чи уявна «екс-росія» — залежить від низки політичних, економічних та безпекових чинників. Розглянемо аргументи обох сторін і визначимо, якими бувають сценарії і як їм запобігти.

На кого чекає зовнішнє управління: на Україну чи на екс-Росію?

Поняття зовнішнього управління охоплює від технічної експертної допомоги до фактичного делегування частини повноважень міжнародним інституціям або іноземним адміністраціям. Історичні прецеденти показують різні форми: від тимчасових адміністрацій у постконфліктних зонах до економічних протекторатів при масштабних дефолтах. Важливо відокремлювати допомогу з контрольованими умовами від ситуацій, коли держава втрачає право визначати ключові політичні рішення самостійно.

У випадку України фактори вразливості очевидні: війна, руйнування інфраструктури, значні потреби в фінансуванні. Це робить країну залежною від донорів і кредиторів, які можуть висувати жорсткі умови. Однак у протилежність їй — сильна легітимація влади в умовах мобілізованого суспільства, євроатлантичний вектор і наявність міжнародних партнерів, зацікавлених у збереженні української незалежності. Отже, ризики існують, але й наявні механізми контролю з боку національних інститутів можуть їх мінімізувати.

Сценарій для умовної «екс-росія» містить інші ризики: потенційний розпад або радикальна трансформація території, загрози гуманітарного характеру, питання контролю над ядерними арсеналами та озброєннями. Такі обставини роблять регіон предметом уваги міжнародної спільноти, але геополітичні складнощі, розмах території та наявність важливих факторів стримування значно ускладнюють повноформатне зовнішнє адміністрування.

Механізми, які можуть призвести до втрати контролю

Існує кілька тригерів, які здатні перевести міжнародну допомогу в режим фактичного управління:

- економічний дефолт та масштабна потреба в фінансуванні, що змушує приймати жорсткі умови від кредиторів;
- колапс важливої інфраструктури й введення тимчасових адміністрацій для відновлення енергетики, логістики чи банківської системи;
- легітимна криза влади, коли внутрішні інституції втрачають контроль і міжнародні організації виступають гарантом стабільності.

У кожному з цих випадків ключове питання — чи існують національні механізми прозорої звітності і громадського контролю, які можуть обмежити повноваження зовнішніх агентів. Якщо такі механізми відсутні, міжнародні донори й фінансові інститути, прагнучи гарантувати ефективне використання ресурсів, можуть наполягати на прямому або непрямому управлінні критичними секторами.

Для України критично важливими є умови, які дозволять сумістити прийом допомоги з контролем: чіткі договори про мандат іноземних експертів, обмежені в часі механізми та прозорі процедури для передачі повноважень назад місцевим органам. Без цього навіть тимчасові інструменти можуть перерости в довготривале втручання.

Які сценарії найбільш реалістичні та як їм запобігти

Найреалістичніші варіанти розвитку подій — це не одноманітне зовнішнє панування, а гібридні форми впливу: пакетна фінансова допомога з умовами реформ; міжнародні місії в окремих секторах; посилена роль донорських фондів у відновленні. Для України та умовної «екс-росія» такі форми можуть відрізнятися за обсягом і інтенсивністю, але спільною загрозою є тривале підпорядкування національного інтересу зовнішнім вимогам.

Заходи, які зменшують ризик втрати суверенітету:

- посилення інституційної спроможності: незалежні суди, ефективні фіскальні органи, професійна адміністрація;
- прозорість міжнародних угод і залучення громадянського суспільства до контролю за використанням коштів;
- чіткий тимчасовий мандат для іноземних місій з механізмами повернення повноважень;
- диверсифікація джерел фінансування, щоб не стати заручником одного донора.

Якщо ці кроки будуть системно впроваджені, країна може одночасно приймати необхідну допомогу та зберігати внутрішній суверенітет. У протилежному випадку саме відсутність довіри та прозорості зробить зовнішнє втручання більш ймовірним і тривалим.

Отже, відповідь на запитання, кого чекатиме зовнішнє управління, не свідчить про однозначного «переможця». І Україна, і потенційна «екс-росія» мають вразливі місця, але й відмінні контрсилі. Критично важливою залишається роль громадянського суспільства, прозорих інституцій та міжнародної солідарності, яка підтримує, а не заміщує національне право визначати власне майбутнє.