Останні заяви президента привернули увагу до дискусії про майбутнє колективної безпеки в Європі та ролі трансатлантичного союзу. Зеленський наголошував на тому, що без потужної підтримки з боку США спроможність Альянсу суттєво знижується. Ця теза змушує аналізувати не лише політичну риторику, а й реальні інституційні можливості, промисловий потенціал і готовність європейських держав брати на себе більшу частку відповідальності за оборону.
Роль США у системі колективної безпеки
Історично США виконують унікальну функцію в об'єднанні Альянсу: стратегічне стримування, проєкція сили, логістичні можливості та передові технології. Відповідь на великомасштабну агресію без активної участі американських сил або без доступу до їхніх можливостей значно ускладнюється. НАТО як організація базується на принципі взаємного захисту, але його практична реалізація потребує не лише політичної волі, а й конкретних ресурсів — від важкої техніки до розвідданих та повітряно-космічних можливостей. Саме тому фігура трансатлантичного партнера залишається визначальною в питаннях стримування й швидкого реагування.
Разом з тим варто відзначити, що залежність від одного партнера створює ризики: політичні зміни у столиці союзника, конкуренція зовнішньополітичних пріоритетів чи внутрішні кризи можуть знизити рівень підтримки у критичний момент. Це підсилює аргументи на користь поєднання трансатлантичного лідерства з посиленням європейських спроможностей.
Реалії та обмеження європейської оборони
За останні роки багато країн Європа збільшили видатки на оборону, але інвестиції залишаються розпорошеними і не завжди синхронізованими. Відсутність єдиної промислової політики, різні стандарти озброєнь і фрагментовані логістичні ланцюги обмежують швидкість і ефективність колективних дій. Крім того, відповідь на сучасні загрози — від кібератак до ракетних ударів — вимагає високого рівня координації, спільних програм модернізації та обміну розвідданими.
Важливим елементом є практичний досвід, який принесли бойові дії у безпосередній близькості до кордонів Європи. Україна, отримавши досвід протидії агресії, може служити джерелом практичних уроків щодо мобілізації, логістики, організації тероборони та інтеграції міжнародної допомоги. Однак роль партнера має бути двосторонньою: навчання, передачі технологій і включення у спільні виробничі ланцюги дозволять підвищити загальну спроможність оборони.
Шляхи підвищення колективної стійкості
Посилення безпеки вимагає комплексного підходу. Перш за все це означає поступове підвищення видатків на оборону до рівнів, які дозволять забезпечити заявлені цілі, а також зосередження інвестицій на ключових напрямках: протиповітряна оборона, ракетне стримування, кібербезпека та розвідка. Інтеграція оборонних виробництв, стандартизація озброєнь і спільні закупівлі зменшать дублювання і підвищать ефективність витрат.
Створення постійних оперативних сил високої готовності, зміцнення системи запасів і логістики, а також розвиток спільних навчань і обміну даними — усе це підвищує оперативність реагування в кризі. Для Європа важливим кроком є диверсифікація партнерів і джерел техніки, зниження надмірної залежності від одного зовнішнього гаранта без руйнування трансатлантичних зв'язків. Це означає не відмову від співпраці з США, а побудову більш самодостатньої і стійкої європейської оборонної екосистеми.
Підтримка Україна як партнера — це також стратегічний інструмент: програми відновлення, інтеграція в ланцюги постачання, спільні навчання і передача технологій зроблять регіон більш захищеним. Політична солідарність і готовність діяти під час криз є тим фактором, що перетворює декларації на конкретні гарантії безпеки.
У підсумку, баланс між провідною роллю трансатлантичного партнера і розвитком європейської обороноздатності повинен залишатися в центрі стратегічного планування. Лише поєднання зовнішньої підтримки і внутрішньої реформи дозволить забезпечити реальну стійкість і захист членів Альянсу в умовах сучасних складних викликів.
«Без тарифів це не вдалося б»: Трамп похвалив себе за припинені війни й розкритикував Рейгана