Проблеми переговорів у Женеві: американцям потрібно тиснути на Москву, а не навпаки

Женевські переговори знову опинилися в центрі уваги світових медіа та дипломатії, але фокус уваги має зміщуватися від риторики до реальних механізмів впливу. Утворився небезпечний дисбаланс: замість того, щоб змушувати сторону, що вдається до силових методів, брати на себе відповідальність, частина міжнародної спільноти прагне швидкої угоди заради видимості прогресу. Це призводить до ризику, коли компроміси стають нагородою для агресора, а не інструментом відновлення справедливості для постраждалих. У контексті цих процесів важливо аналізувати, чому саме американцям варто посилити напір на Москва, а не поступатися її умовам.

Проблеми переговорів у Женеві: американцям потрібно тиснути на Москву, а не навпаки

На переговорах у Женева спостерігається ряд структурних проблем. По-перше, відсутність єдиної лінії серед ключових західних гравців створює вакуум впливу, який миттєво заповнює контрагент з чітким геополітичним прагматизмом. По-друге, домінуюча логіка «швидкого миру» може перетворитися на легітимацію нечесних домовленостей, якщо не буде встановлено жорсткі й прозорі критерії виконання. По-третє, без посиленого тиску з боку США ризик зворотних реваншистських дій значно зростає, адже стримування працює лише тоді, коли наслідки очевидні і передбачувані.

Не менш важливим є те, що переговори часто відбуваються під тиском інформаційних кампаній і медіа-раундів, які створюють відчуття терміновості та змушують лідерів поступатися задля «морального заспокоєння» суспільства. У такому середовищі ключові питання безпеки, відшкодування збитків і гарантії невідворотності покарання за порушення міжнародних норм залишаються другорядними. Саме через це тиск, чітко спланований і скоординований, має стати основним інструментом американської дипломатії.

Чому крен у позиції США небезпечний

Крен у позиції США означає не лише зміну тональності промов і прес-релізів — це змінює очікування всіх сторін процесу. Слабкі або розпливчасті сигнали з Вашингтона можуть трактуватися як поділ західного блоку, що підвищує маневреність Москва. Такий ефект підсилює прагматичну геополітику супротивника і знижує вартість мілітарних або політичних кроків, спрямованих на зміну статусу кво.

Крім того, компромісна логіка, яка не підкріплена контрольними механізмами, створює довгострокову проблему: постраждалі країни й суспільства втрачають надію на справедливість, міжнародні інституції — довіру, а потенційні агресори — страх перед наслідками. Це підриває саму суть мирного процесу, який має передбачати не тільки припинення вогню, а й умови для стійкої реконструкції й відновлення безпеки.

Що має робити Вашингтон і міжнародна спільнота

По-перше, США мають формувати й робити публічною єдину, не двозначну позицію разом із основними союзниками. Координація санкційних пакетів, механізмів їх посилення та поетапного зняття — це інструмент дисципліни, який допомагає зберегти важелі впливу під час тривалих переговорів.

По-друге, переговори повинні мати чіткі умови й верифікацію. Діалог не може вестися «заради діалогу» — він має базуватися на вимогах щодо деескалації, повернення контролю над територіями або забезпечення доступу міжнародних місій, а також на чітких механізмах відповідальності за порушення. Без цього будь-які домовленості ризикують виявитися технологією прикриття неусталеного статусу-кво.

По-третє, стратегічна комунікація та посилення підтримки громадянського суспільства — важливі компоненти. Інформаційні кампанії, які висвітлюють реальні наслідки порушень і пояснюють народу цілі міжнародної політики, знижують сприйнятливість до маніпуляцій і підсилюють суспільний запит на справедливі рішення. Гуманітарна і економічна допомога, спрямована на відновлення інфраструктури та підтримку постраждалих, створює реальні інвестиції у стабільність, а не в ілюзію миру.

Нарешті, важливо зберегти баланс між силовими і нефінансовими інструментами впливу. Це означає застосування санкцій і дипломатичних обмежень у поєднанні з механізмами доступу до переговорів, які будуть відкриті тільки за умови виконання низки попередніх зобов'язань. Така логіка робить переговорний процес більш справедливим і передбачуваним.

Підсумовуючи, Женевська платформа може стати інструментом справжнього мирного врегулювання лише за умови, що ключові гравці, насамперед США, збережуть позицію сили і принциповості. Саме тиск, скоординований із партнерами та підкріплений чіткими критеріями виконання, дає шанс уникнути ситуації, коли дипломатія перетворюється на інструмент легітимації неправди. Без цього ризики для регіональної та глобальної безпеки залишаться надто високими.