П’ята спроба домовитися з Москвою: чому мир із РФ знову не вдається

Заклики «просто домовитися з росією» щоразу звучать як рецепт швидкого завершення війни. У такій формулі є очевидна привабливість: припиняються обстріли, зменшується кількість жертв, суспільство отримує надію на повернення до нормального життя. Однак український досвід показує, що сама по собі домовленість із Москвою ще не означає миру. Для кремля переговори нерідко стають не шляхом до виконання взятих зобов’язань, а інструментом паузи, перегрупування та підготовки до нового етапу агресії.

Колишній телеведучий, а нині військовослужбовець Вадим Карп’як пропонує тим, хто знову закликає «домовлятися з росією», згадати попередні спроби. Починаючи з 1994 року, їх було щонайменше чотири. І щоразу Москва демонструвала однакову модель поведінки: погоджувалася на певні умови, публічно декларувала прихильність до миру, але згодом знаходила причини не виконувати домовленості або трактувати їх винятково у власних інтересах.

Чотири спроби миру, які не зупинили російську агресію

Першою важливою точкою став 1994 рік, коли Україна відмовилася від ядерного арсеналу в обмін на запевнення у повазі до її незалежності, суверенітету та територіальної цілісності. Росія була серед держав, які підтвердили ці принципи. Проте вже у 2014 році Москва окупувала Крим і розпочала збройну агресію на Донбасі. У 2022 році відбулося повномасштабне вторгнення. Отже, підписані документи не стали для кремля непорушним зобов’язанням, а міжнародні гарантії без дієвого механізму примусу виявилися недостатніми.

Наступні домовленості були пов’язані зі спробами припинити бойові дії на сході України. Ішлося про режим тиші, відведення озброєнь, обмін полоненими, розмінування та політичні кроки. Україна погоджувалася на складні компроміси, розраховуючи, що припинення вогню стане початком тривалого врегулювання. Однак росія продовжувала підтримувати незаконні збройні формування, постачати їм техніку та особовий склад, а також використовувати обстріли як засіб політичного тиску.

Мінські домовленості не принесли сталого миру. Вони дали змогу на певний час знизити інтенсивність бойових дій, але не усунули головної причини конфлікту — російської окупації та прагнення кремля контролювати українську політику. Москва наполягала на власному прочитанні угод, за якого Україна мала зробити політичні поступки ще до відновлення контролю над кордоном. Така конструкція створювала загрозу перетворення окупованих районів на інструмент блокування українських рішень зсередини.

Четверта спроба домовитися відбувалася вже на тлі масштабної концентрації російських військ біля українських кордонів. Західні держави проводили переговори з кремлем, намагаючись запобігти великій війні. Росії пропонували дипломатичний шлях для зниження напруження, однак її вимоги лише розширювалися. Москва прагнула не гарантій власної безпеки, як це подавала пропаганда, а фактичного обмеження суверенітету України та перегляду архітектури безпеки в Європі. Результатом стала повномасштабна агресія у лютому 2022 року.

Чому кремль сприймає переговори як тактичний інструмент

Головна проблема полягає не у відсутності дипломатичних каналів. Україна та її партнери неодноразово демонстрували готовність до переговорів. Проблема в тому, що російське керівництво часто не розглядає компроміс як угоду між рівноправними сторонами. Для кремля переговори є продовженням війни іншими засобами — способом нав’язати власну картину реальності, послабити підтримку України та виграти час.

Коли російська армія не може швидко досягти поставленої мети на полі бою, Москва активізує розмови про мир. Це дозволяє їй створювати враження конструктивності та одночасно звинувачувати Україну в нібито небажанні припинити війну. Така тактика працює на міжнародну аудиторію, особливо в країнах, де суспільства втомилися від тривалого конфлікту й хочуть якнайшвидшого повернення до стабільності.

Водночас росія використовує переговори для поширення вимог, які фактично означають капітуляцію України: відмову від частини територій, обмеження обороноздатності, нейтральний статус і згоду на особливий політичний вплив Москви. Усе це подається як «компроміс», хоча поступки мають бути односторонніми. Україна повинна втратити можливість самостійно визначати власне майбутнє, тоді як росія не бере на себе симетричних і надійно контрольованих зобов’язань.

Ще один важливий урок попередніх домовленостей — різниця між текстом угоди та механізмом її виконання. Навіть найкраще сформульований документ не гарантує миру, якщо порушення не мають неминучих наслідків. Якщо держава може атакувати сусіда, а потім повернутися за стіл переговорів без реальної відповідальності, вона отримує стимул повторювати таку поведінку. Саме тому для Москви підписання документа не обов’язково означає завершення конфлікту.

Що має бути інакше під час п’ятої спроби

П’ята спроба домовитися може мати сенс лише за умов, що вона не повторюватиме попередню логіку. Мир не повинен будуватися на довірі до заяв російського керівництва. Він має спиратися на конкретні гарантії, перевірку виконання кожного пункту та зрозумілу відповідь на будь-яке порушення. Без цього чергова угода ризикує стати лише паузою перед новим наступом.

Перше — Україна має зберігати право на самозахист. Жодні домовленості не можуть вимагати одностороннього послаблення української армії, обмеження виробництва зброї чи скорочення міжнародної військової допомоги. Держава, яка вже пережила кілька етапів російської агресії, не може залишатися без засобів стримування. Сильна оборона — не перешкода для миру, а його необхідна передумова.

Друге — угода повинна передбачати дієвий контроль. Режим припинення вогню має бути прозорим, а його порушення — документуватися незалежними механізмами. Необхідно чітко визначити, що саме вважається порушенням, хто його фіксує та які наслідки настають автоматично. Формулювання на кшталт «сторони висловлюють занепокоєння» не зупинять державу, яка вже неодноразово ігнорувала міжнародне право.

Третє — жодних домовленостей через голови українців. Будь-який тривалий мир має враховувати позицію України, її суспільства та законних представників. Рішення, нав’язані під тиском або ухвалені без урахування українських інтересів, не створять стабільності. Вони лише відкладуть новий конфлікт і зроблять його ще масштабнішим.

Питання полягає не в тому, чи потрібні переговори як такі. Дипломатія залишається необхідною навіть під час війни. Питання в іншому: чи буде росія змушена виконувати домовленості, чи світ знову обмежиться закликами до сторін дотримуватися підписаного тексту. Попередні чотири спроби показали, що без сили, гарантій і відповідальності домовленість із Москвою не перетворюється на мир.

Тому скепсис щодо п’ятої спроби — це не відмова від дипломатії й не прагнення до нескінченної війни. Це вимога врахувати досвід. Якщо росія знову отримує можливість використати переговори для перегрупування, шантажу та підготовки нового удару, результат буде передбачуваним. Справжній мир можливий лише тоді, коли кремль зрозуміє: порушення угод більше не приноситиме йому вигоди.