Сергій Пономарьов
Закон про цифрові платформи став одним із найочікуваніших документів для українського технологічного ринку. Його поява мала врегулювати діяльність онлайн-сервісів, маркетплейсів, соціальних мереж, сервісів доставки, платформ для замовлення послуг і цифрових посередників. Проте шлях від першої концепції до повноцінного законодавчого рішення виявився значно складнішим, ніж передбачали його автори. Документ опинився в центрі політичних дискусій, а його розгляд затягнувся через поправку, пов’язану з фінансовим моніторингом політично значущих осіб, або PEP.
Для бізнесу ця історія стала прикладом того, як важливе технологічне регулювання може зупинитися через норму, яка формально не є центральною для цифрових платформ. Для громадян затримка означала продовження роботи в умовах правової невизначеності. Користувачі не завжди розуміли, хто відповідає за видалення незаконного контенту, блокування шахрайських продавців, захист персональних даних або прозорість алгоритмів. Саме тому закон про цифрові платформи розглядався не лише як технічний документ, а як основа нових правил цифрової економіки.
Чому виникла потреба в законі про цифрові платформи
За останні роки цифрові сервіси перетворилися на ключову інфраструктуру торгівлі, комунікації та отримання послуг. Платформи з’єднують продавців і покупців, роботодавців і виконавців, медіа та аудиторію, водіїв і пасажирів. Водночас чинні правила часто розраховані на традиційний бізнес і не враховують специфіку цифрового середовища.
Проблема полягає в тому, що платформа може одночасно бути посередником, рекламним майданчиком, оператором платежів, власником алгоритмів і адміністратором великого масиву даних. Через це складно визначити межі її відповідальності. Якщо продавець розміщує на маркетплейсі небезпечний або контрафактний товар, постає питання: чи відповідає лише продавець, чи частину обов’язків має виконувати сама платформа? Якщо соціальна мережа поширює дезінформацію, де проходить межа між модерацією і цензурою?
Закон мав встановити зрозумілі принципи роботи цифрових сервісів. Серед них — прозорість правил користування, зрозуміле інформування про блокування облікових записів, механізми подання скарг, захист неповнолітніх, протидія шахрайству та обмеження непрозорого використання персональних даних. Окреме значення мала ідея зробити алгоритмічні рішення більш пояснюваними для користувачів та підприємців.
Для малого бізнесу регулювання могло стати способом захистити свої права у відносинах із великими платформами. Часто підприємець залежить від рейтингу, пошукової видачі або рекламного кабінету сервісу, але не має реального способу оскаржити рішення про блокування. Нові правила повинні були врівноважити відносини між платформами та їхніми користувачами, не створюючи надмірного тиску на інноваційні компанії.
Як поправка про PEP загальмувала ухвалення документа
Причиною затримки закону стала скандальна поправка про фінансовий моніторинг PEP. Йдеться про політично значущих осіб, а також у багатьох випадках про членів їхніх сімей і пов’язаних із ними осіб. Банки та інші фінансові установи мають приділяти таким клієнтам підвищену увагу, перевіряти походження коштів і контролювати ризики можливого відмивання грошей.
Сам принцип посиленого контролю за операціями PEP не є новим для міжнародної практики. Проблема виникла через запропонований формат і наслідки його застосування. Критики поправки вказували, що без чітких строків, зрозумілих критеріїв і належних гарантій колишні посадовці та їхні родичі можуть роками залишатися під посиленим контролем. Це створює ризик надмірного тиску на законних клієнтів, ускладнює відкриття рахунків і здорожчує банківське обслуговування.
Прихильники поправки, навпаки, наголошували, що послаблення фінансового моніторингу може погіршити боротьбу з корупцією та негативно вплинути на довіру міжнародних партнерів. У результаті дискусія вийшла далеко за межі технічного опрацювання законопроєкту. Вона перетворилася на суперечку про баланс між контролем за статками посадовців, правами громадян і вимогами фінансової безпеки.
Саме через цю норму розгляд документа неодноразово відкладався. Політичні сили не могли дійти згоди щодо формулювання, яке одночасно відповідало б міжнародним стандартам і не створювало б необмеженого нагляду за людьми після завершення їхньої роботи на державних посадах. Для закону про цифрові платформи це стало критичним, адже поправка змістила фокус із правил роботи онлайн-сервісів на ширшу проблему фінансового контролю.
Ситуація показала, наскільки важливою є якість законодавчого процесу. Навіть корисний і давно очікуваний документ може втратити підтримку, якщо до нього додають положення, що потребують окремого масштабного обговорення. У випадку із законом про цифрові платформи спроба вирішити кілька різних завдань одним голосуванням призвела до затягування всієї реформи.
Чим затримки коштували державі, бізнесу та користувачам
Найочевидніша ціна затримки — збереження правової невизначеності. Платформи продовжують працювати за правилами, які не завжди відповідають реальному масштабу їхнього впливу. Частина компаній самостійно впроваджує внутрішні стандарти модерації, перевірки продавців і захисту даних, але такі підходи відрізняються між собою. Інші сервіси можуть обмежуватися мінімальними вимогами, користуючись прогалинами в законодавстві.
Для користувачів це означає нерівний рівень захисту. Одна платформа швидко реагує на скаргу про шахрайство, інша може не відповідати протягом тижнів. В одному сервісі клієнт отримує пояснення щодо блокування облікового запису, в іншому рішення ухвалюється автоматично і без можливості ефективного оскарження. Відсутність єдиних правил послаблює довіру до цифрової економіки.
Український бізнес також втрачає час на адаптацію до майбутніх вимог. Великі компанії можуть створювати юридичні та комплаєнс-команди, а малим підприємцям складніше оцінити, які процедури доведеться запровадити. Невизначеність стримує інвестиції, оскільки потенційні партнери не розуміють, якими будуть остаточні правила відповідальності платформ, зберігання даних і взаємодії з державними органами.
Затримка має і міжнародний вимір. Європейський цифровий ринок розвивається за принципами більшої прозорості платформ, відповідальності за контент і захисту користувачів. Українським компаніям, які прагнуть працювати з іноземними клієнтами, все одно доводиться орієнтуватися на високі стандарти. Якщо національне законодавство рухається повільніше, бізнес змушений паралельно враховувати різні вимоги, що збільшує витрати та ускладнює масштабування.
Водночас поспішне ухвалення закону також могло б мати негативні наслідки. Надмірно широкі повноваження державних органів, нечіткі правила блокування контенту або завищені вимоги до малих платформ могли б придушити конкуренцію. Тому затримка, попри її негативний ефект, дала можливість доопрацювати спірні положення. Важливо, щоб цей час був використаний для відкритого обговорення, а не для подальшого відкладання реформи.
Майбутній закон про цифрові платформи має бути зрозумілим, пропорційним і технологічно нейтральним. Він повинен захищати користувачів, але не перетворюватися на інструмент надмірного контролю. Платформи мають отримати чіткі обов’язки, але не нести відповідальність за кожну дію стороннього продавця чи користувача. А питання фінансового моніторингу PEP слід врегулювати так, щоб боротьба з корупцією не суперечила принципам правової визначеності та справедливого ставлення.
Історія підготовки цього документа доводить: цифрове законодавство не можна створювати фрагментарно або використовувати для вирішення несуміжних політичних питань. Від якості правил залежить не лише робота онлайн-сервісів, а й довіра громадян до держави, банківської системи та цифрової економіки загалом. Чим довше триватимуть затримки, тим дорожче коштуватиме відсутність зрозумілих правил усім учасникам ринку.