Ексзаступник Мінекономіки назвав, що «вбиває» експорт української зброї

Український оборонно-промисловий комплекс має значний потенціал для нарощування виробництва та виходу на міжнародні ринки, однак його розвиток стримує не лише нестача ресурсів, комплектувальних або виробничих потужностей. Одним із головних бар’єрів залишається регуляторна модель, яка визначає порядок продажу українського озброєння за кордон. Саме на цю проблему звернув увагу ексзаступник міністра економіки, назвавши положення чинної постанови фактором, що фактично «вбиває» експорт української зброї.

За його словами, у документі закладено суттєве обмеження для підприємств оборонної галузі. Йдеться про правила, за яких виробник не може швидко та самостійно укладати зовнішньоекономічні контракти на постачання продукції. Навіть коли підприємство має готовий виріб, потенційного іноземного покупця та попередні домовленості, завершення угоди може розтягуватися на тривалий час через складні погодження і багаторівневий контроль.

Проблема полягає не в самому контролі за експортом зброї, а в його надмірній зарегульованості. Для держави цілком зрозумілою є необхідність перевіряти кінцевого користувача, призначення продукції та ризики її подальшого перепродажу. Однак, коли дозвільні процедури стають непрозорими або надто повільними, українські виробники втрачають конкурентні переваги. На міжнародному ринку замовник зазвичай очікує чітких строків, прогнозованої ціни та зрозумілого механізму виконання контракту.

Чому складні правила шкодять виробникам

Оборонна промисловість працює в умовах жорсткої глобальної конкуренції. Українські підприємства можуть запропонувати інноваційні рішення, бойовий досвід, адаптовані до сучасних умов безпілотні системи, засоби радіоелектронної боротьби, артилерійські комплекси, боєприпаси та інше військове обладнання. Проте переваги можуть бути втрачені, якщо компанія не здатна оперативно пройти всі адміністративні етапи.

Потенційний іноземний партнер порівнює не лише технічні характеристики зброї. Для нього важливі також гарантії постачання, сервісне обслуговування, можливість масштабування виробництва і юридична визначеність. Якщо українська компанія не може назвати навіть орієнтовний термін отримання дозволів, покупець може обрати продукцію іншої держави. У результаті контракт дістається конкуренту, а українське підприємство втрачає не тільки прибуток, а й шанс закріпитися на певному ринку.

Окремою проблемою є те, що оборонні підприємства змушені витрачати значні управлінські та фінансові ресурси на проходження бюрократичних процедур. Для великих державних компаній це складно, але потенційно можливо. Для приватних виробників, стартапів і невеликих інженерних команд такі вимоги можуть стати фактично непереборною перешкодою. Вони не мають достатньої кількості юристів, фахівців із зовнішньоекономічної діяльності та спеціалістів із супроводу державних погоджень.

Через це виникає парадоксальна ситуація: держава зацікавлена у збільшенні виробництва озброєнь і розвитку приватного сектору, але водночас правила експорту можуть обмежувати саме тих виробників, які здатні швидко створювати нові продукти. Компанія, яка не має доступу до зовнішніх замовлень, втрачає можливість інвестувати в розширення, модернізацію та розробку наступних зразків техніки.

Експорт зброї як джерело розвитку оборонної галузі

Продаж озброєння за кордон має значення не лише для надходження валютної виручки. Експортні контракти дозволяють підприємствам планувати виробництво на триваліший період, закуповувати обладнання, залучати інженерів і створювати нові робочі місця. Для держави це також додаткові податки, розвиток суміжних виробництв і зміцнення технологічної незалежності.

Іноземний контракт часто стає своєрідним підтвердженням якості українського продукту. Якщо вітчизняна компанія успішно постачає обладнання закордонному замовнику, це підвищує довіру до неї з боку інших партнерів. Так формується репутація виробника, яка згодом допомагає залучати інвестиції та укладати нові угоди. Однак для цього бізнес має отримати можливість діяти в зрозумілому правовому полі.

Експортний потенціал української зброї не можна розглядати як другорядне питання. У період повномасштабної війни значна частина підприємств оборонного сектору працює на потреби Сил оборони, але довгострокова стійкість галузі потребує диверсифікації замовлень. Зовнішні контракти можуть допомогти збільшити серійність виробництва, зменшити собівартість продукції та прискорити технологічне оновлення.

Крім того, присутність українських компаній на міжнародному ринку сприяє формуванню оборонних партнерств. Разом із продажем готових виробів можуть розвиватися спільні проєкти, локалізація виробництва, обмін технологіями та кооперація з іноземними підприємствами. Але такі можливості з’являються лише тоді, коли іноземний бізнес бачить перед собою передбачуваного і відповідального партнера.

Які зміни необхідні для розблокування експорту

Експерти оборонного ринку не закликають скасувати державний контроль за торгівлею зброєю. Навпаки, система має залишатися захищеною від незаконного обігу, корупційних ризиків і потрапляння технологій до небажаних користувачів. Водночас контроль повинен бути ризик-орієнтованим, цифровим і максимально прозорим для легальних виробників.

Першим кроком може стати скорочення кількості погоджень та установ, які беруть участь у розгляді одного контракту. Виробник повинен розуміти, які документи необхідно подати, у які строки їх розглянуть і за яких умов рішення може бути позитивним або негативним. Важливо також запровадити чіткі часові рамки для державних органів, щоб затримка не перетворювалася на невизначене очікування.

Не менш важливо розмежувати продукцію за рівнем чутливості. Очевидно, що експорт новітніх технологій, які безпосередньо впливають на обороноздатність держави, потребує особливої перевірки. Водночас стандартні комплектувальні, окремі види обладнання або серійні системи, щодо яких уже існує практика міжнародного постачання, могли б проходити спрощену процедуру.

Потрібен і прозорий механізм взаємодії держави з приватними виробниками. Бізнес має отримати зрозумілі роз’яснення щодо правил укладення контрактів, захисту комерційної інформації та відповідальності сторін. Це особливо важливо для молодих компаній, які створюють безпілотні комплекси, програмне забезпечення, сенсори та інші технологічні рішення для оборони.

Ситуація, на яку вказав ексзаступник міністра економіки, демонструє ширшу проблему української економіки: навіть перспективна галузь може втрачати можливості через недосконалі адміністративні правила. Україна має попит на свою зброю, сильну інженерну школу та унікальний досвід сучасної війни. Проте без оновлення підходів до експорту ці переваги не гарантують укладення міжнародних контрактів.

Щоб українська оборонна промисловість стала повноцінним експортером, держава має поєднати безпековий контроль із швидкістю ухвалення рішень. Якщо дозвільну систему зроблять зрозумілою, передбачуваною та менш бюрократичною, виробники отримають стимули для інвестицій і розширення. У підсумку це зміцнить не лише економіку, а й обороноздатність України, адже сильний експортний сектор створює ресурси для подальшого розвитку національного військово-промислового комплексу.